Передмова
Одного дня Даша та Аня розговорилися про те, якою могла би бути пам’ять про їхнього загиблого друга, квір-перформера Артура Сніткуса. Їм хотілося влаштувати акцію, створити пам’ятник близькій людині.
Тоді Аня сказала, що хочеться посадити дерево.
Однак у дівчат не було конкретного плану дій — були лише роздуми. Які, утім, привели їх до програми «Розсіяне засіяне» у Львові. Це ініціатива, спрямована на об’єднання розрізнених досвідів художників, культурних діячів і просто причетних до культури, які залишилися в Україні і які виїхали за кордон. Вона допомагає зрозуміти, наскільки ця відстань між тими, хто тут, і тими, хто там, є здоланною або ж навпаки. Це експеримент, який дозволяє поєднати ці досвіди в діалозі, у спільнотворенні. Опікуються програмою кураторка Альона Каравай, незалежний куратор Ярослав Футимський та куратор Київської бієнале Сергій Клименко.
Спершу Даша й Аня вирішили поговорити з Ярославом Футимським щодо своєї ідеї.
І тоді вже якось народилася ідея… не пам'ятаю навіть, на яких умовах. Просто посеред розмови якось випалила слова «ситуаційні клумби».
Тоді ж і вирішили, що ці клумби повинні бути комеморативними реакціями, які перетворилися б на флешмоб, дали б можливість говорити й передавати інформацію про людей, місця й події, які ми втратили.
Ярослав Футимський підтримав ініціативу, і дівчата одразу ж подалися на «Розсіяне засіяне». А згодом запросили до команди подругу Ксенію Щербакову, яка раніше працювала з Дашею на судноремонтному заводі ОСРЗ-2 в Одесі. З 2020 по 2022 роки Даша та Ксенія жили та знімали там майстерні, а після початку повномасштабного вторгнення вони у Львів, де створили філіал ОСРЗ-2 — ОСРЗ-4. Він став відкритою майстернею для всіх релокованих українських митців.
Ксюшу долучили до ініціативи з клумбами, адже вона перш за все поділяє ті сенси й ідеї, які транслюють Даша та Аня. Також не менш важливим фактором стало те, що 2021-го року Ксюша створила проєкт «Цвіточник», присвячений озелененню простору закинутого заводу.
Важко не згадувати цей проєкт, як один із надихаючих і дуже важливих. Це співбуття, проста робота, засаджування квітів. Ксюша з нас трьох найбільш освічена в царині садівництва, хоч ніхто з нас не є садівницею. Ми аматорки, які вирішили скористатися цим методом.
Зокрема Даша зазначає, що сама почала доглядати за домашніми рослинами завдяки партнерові. Однак садівництво завжди вабило її «як проста дія. Часом у надзвичайній ситуації, у ситуації втрати й безпорадності, ти не знаєш, що робити. І тоді треба згадувати оці прості методи».
Садівництво як таке має терапевтичний аспект. Воно допомагає впоратися з наслідками травми, особливо якщо саджаєш рослинки не самостійно, а в якійсь спільноті, яка має одну задачу на всіх. Це також і про пошук того, наскільки рухливою, стихійною та нецентралізованою може бути меморіалізація.
01
Вибір слів і підготовка проєкту
Сенси і дії
Після того, як вдалося знайти найліпший метод пам’ятування, настав час вибирати слова, якими про нього говорити. Для початку необхідно було розібратися із поняттями «комеморативний» та «меморіалізаційний». У цьому їм допомогла редакторка Лєра Насєдкіна, кураторка Одеського національного художнього музею.
Комеморативність — це практика, ритуали вшанування і співдія, тоді як меморіалізація — це процес закріплення памʼяті в просторі: у памʼятниках, музеях, назвах вулиць тощо. І у випадку із ситуаційними клумбами мовиться радше про дію, процес, який може повторюватися з разу в раз, стати обрядом, ритуалом. Проростання насінин або довге життя клумби є важливою, але другорядною ціллю.
Це все теж виростили не з нуля. Це все виростили з наших традицій: гробків, проводів, того, як люди доглядають за могилами своїх близьких, сім’ї, як люди засаджують сади на честь втрати.
Далі дівчата зайнялися пошуком найдоступніших методів посіву. Необхідно було, щоб люди могли створювати реальні клумби. І пошук таких конкретних, технологічних і дієвих методів займав найбільше часу. Однак дещо знайти вдалося. Наприклад, Аня роздобула інформацію про насіннєві бомбочки. Їх дівчата роблять разом з іншими учасниками ініціативи під час воркшопів.
Не те щоб люди раніше не могли цього робити, не робили до цього. Ми радше оприявнили, концептуалізували те, що вже є. Ми нічого не придумуємо, ось що важливо. Для мене мистецтво, принаймні сучасне, не має на меті щось вигадувати. Воно працює так, щоб помічати, оприявлювати те, що було, може, десь непоміченим, чи проводити паралелі з тим, що вже існує, надавати йому нових сенсів … Ми, по суті, прогорюємо те, що люди й так знають. Це важливо.
Інформацію про проєкт команда вирішила поширювати за допомогою самвидаву. Так у них зʼявився посібничок. б. У ньому розписані концепція, стейтмент, способи долучення до ситуаційних клумб, а також різні методи посіву: розмноження, засаджування насіння та готові саджанці.
Розуміючи, що інформацію про проєкт та посібник треба просувати, команда почала вести інстаґрам-сторінку. Разом із тим, почали організовувати презентації в різних місцях, розповідати про клумби, робити воркшопи зі створення насінневих бомбочок тощо.
02
Як створюють клумби
Джерела натхнення і методи роботи
Одним із джерел натхнення для команди є Guerrilla gardening, який поширений переважно в екопартизанському русі. Це несанкціоноване засаджування насіння і озеленення міських просторів, яке розробив японський фермер. Однак найбільшої популярності метод набув на заході Європи.
Та все ж команда зупинилася на методі виготовлення насінневих бомбочок. Для цього Даша, Аня та Ксюша почали їздити по містах України та комунікувати з різними інституціями.
Відтак перший воркшоп з виготовлення бомбочек відбувся у Львові в муніципальному центрі, потім в Івано-Франківську й у Києві на 20ft radio на Кирилівській. Далі рушили на відкриту площадку в Одеському ботсаду. Останній на сьогодні воркшоп відбувся в Дніпрі.
Даша своєю чергою провела воркшоп для української спільноти в Берліні. Майстерклас проходив в місці, яке є наполовину самосадом, а наполовину цвинтарем.
03
Садівництво: причини вибору
Пошук і віднаходження ідеї
Команда довгий час розмірковувала над тим, який метод вшанування пам’яті обрати. Зокрема Даша давно шукала такий спосіб памʼятування, який був би альтернативою різноманітним виставкам.
Під альтернативою я маю на увазі перформативну, стихійну, швидкоплинну й рухливу, дієву меморіалізацію і якою вона могла би бути.
Урешті зупинилися на створенні клумб. Ідея виникла підсвідомо, завдяки природному відчуттю, яке підказало, що взаємодія із землею неабияк важлива. Копирсання в землі може допомогти людині дати собі раду в момент безпорадництва.
Ми зрозуміли, що це має бути максимально просто, доступно й без зайвих метафоризацій і концептуалізацій.
Смерть, ділиться Даша, абсолютно жахлива подія, як і війна. Вона конкретна й чітка, тож на противагу їй постає така сама конкретна практика взаємодії із землею. Створення клумб — проста, зрозуміла й доволі психотерапевтична справа. Вона дозволяє перебувати поруч з іншими, соціалізуватися або ж навпаки усамітнитися, перетворюючи садівництво на обряд, ритуал.
Обряди потрібні нам, щоб усвідомлювати й розуміти себе в собі, себе в теперішньому часі. По суті це прийняття, метод, який ми пропонуємо для усвідомлення тої чи тої травматичної події, яка з вами стається.
Команда пропонує створити клумбу на свій манер й у свій спосіб. Обирати можна будь-який, той, що вам до душі й що допоможе відчути полегшення в моменті. Дівчата зазначають, що не зазіхають на якийсь результат, адже не знають, наскільки добре проросте кожна насіннева бомбочка. Вони наголошують, що ця практика не про результат, а про дію, про те, як твій власноруч створений пам’ятник росте й розвивається.
04
Актуальність клумб пам’ятування
Наша мета — це заохотити й долучити якомога більше людей у створення клумб пам’яті. Щоб вони надсилали нам ці клумби з історіями чи без, з присвятами чи без них.
робота митців у воєнні часи
Часто митці почувають себе безпорадними під час війни. Однак різноманітні практики меморіалізації допомагають їм і Даші зокрема відчути себе корисними. Адже кожна практика — це практичний підхід, збирання імен, фіксація важливих подій.
Проєкт ситуаційних клумб не має кінця, адже втрати відбуваються щодня. Кожен продовжує нести відповідальність за те, що посадив. Тож умовною завершальною точкою проєкту команда називає створення книжечки, де будуть зібрані фото всіх цих клумб з історіями.
Як сказав друг друзів, мій колега, режисер і актор Артем Вусик: «Війна — це імена». І проєкт про збирання цих імен, про збирання історій і цих клумбочок, які присвячені чомусь конкретному.
05
Підтримка ситуаційних клумб і взаємодія з людьми
Ідея, що відгукнулася багатьом
Підтримку команда відчула після першого проведеного воркшопу. Кажуть, були вражені тим, що люди це сприймають, що їм подобається і що вони розуміють ідею.
Люди дякували. Було і є багато вдячності, багато розуміння, багато заохочень до поширення цієї інформації. Відбулася якась неочікувана для мене реакція з боку людей.
Зараз команда бачить, що про проєкт стали говорити більше. Він, у першу чергу, став зрозумілішим для широкого загалу, а не лише для культурно-мистецької бульбашки, яка підготовлена до певних ідей і концепцій. Стало цікаво долучати не лише цю спільноту, а й військових, волонтерів, людей з інвалідністю й тих, хто отримав травми, адже клумби — це один з методів, як впоратися з травматичними подіями, які вже відбулися.
06
Ситуативні клумби: про особисте
Артур Сніткус
Кожна клумба, за словами Даші, виростає на спогадах, на всіх тих втратах, яких зазнала кожна людина, що долучилася до ініціативи.
Осмислення болю від втрати Артура Сніткуса стало ґрунтом для дії.
З нас двох на похороні Артура була Аня Никитюк. Коли закопали яму, мама Артура, яка стояла поруч з Анею, сказала: «Артур, ти тепер клумба». І саме з цієї фрази ми зрозуміли, що дійсно, так і є…
Сама Даша переживала загибель друга за кордоном. Вона зазначає, що тоді йшла вздовж каналу й бачила брижі від сонця, відчувала вітер. Це все було так просто. І їй спало на думку, що в контексті трагічних подій, які стаються нині щодня, невпинно наздоганяють кожного й кожну з нас, ця простота загубилася.
Клумби — це спроба поговорити про просте, про конкретне. Намагання поробити щось конкретне, а не говорити порожнє. Саме це зарадило мене в той момент. Пам’ятаю, що дивлячись на ці брижі, я усвідомила: Артур тепер усюди. Його душа й пам’ять… він тепер усюди завдяки нашим згадкам.
Артур Сніткус — квір-перформер, художник, музикант і стиліст. Загинув 7-го червня 2024 року на Донеччині під час виконання бойового завдання
Маргарита Половінко
Даша згадала слова загиблої художниці Маргарити Половінко, яка казала, що війна — це доволі проста дія, яка вимагає простих пояснень для інших людей. Половінко, зокрема, транслювала це за допомогою графіки, ілюстрацій, створених власною кров’ю.
На той момент, коли ситуативні клумби тільки зароджувалися, Маргарита була ще жива. Тож я, звичайно, ніколи не хотіла створювати клумбу для неї. Однак запуск проєкту збігся з її смертю.
І якщо загибель Артура Сніткуса поставила під питання всі дії Даші й запустила створення ситуаційних клумб, то смерть Маргарити стала каталізатором для продовження цієї діяльності, для її поширення.
Мистецтво не може існувати без уявного світу. А в момент [чиєїсь смерті] ти втрачаєш будь-яку комунікацію з цим уявним світом, із цією красою, з цими розривами, які ти маєш споглядати й помічати. Ти в цілому стаєш близьким, простим. І не можу сказати, добре це чи погано. Це, скоріше, не про добрі й погані стани, емоції.
Маргарита Половінко — художниця, волонтерка, військовослужбовиця. Загинула 5-го квітня 2025 року під час виконання бойового завдання
Клумби як форма памʼятування
Даша розповідає, що тематика пам’ятування розвинулася для неї із початком повномасштабного вторгнення. Причиною цьому стало бажання зберегти спогади про минуле, близьких людей і те, що через травматичні події пам’ять блокується, втрачається зв’язок із попереднім досвідом. Це все набуло відображення в різноманітних акціях, перформансах, інсталяціях, фільмах.
Клумби — одна з форм такого пам’ятування. І вона дуже особиста для Даші та команди. Разом Анею та Ксюшею дівчина виготовила багато насінневих бомбочек й привезла їх у Тернопіль на річницю смерті Артура Сніткуса. Вони висадили їх на території кладовища: на невеличких клумбах, уздовж головної алеї.
І це стало дієвим методом зайняти себе чимось важливим, коли в моменті переживання травми не знаєш, що робити й чим допомогти. Саме висаджування змінило сприйняття, усвідомлення пам’яті й дало зрозуміти, як далі з нею бути, як її зберегти.
Це про втрату, про тяжкі емоції та як із ними бути. І як пам’ятати без постійної ретравматизації.
Взаємодія із землею та рослинами — доволі конкретна дія, з допомогою якої можна не переживати одну й ту саму травматичну подію знову й знову.
Ми не проти того, щоби плакати й зневірюватися, від’єбатися від себе. Дати собі спокій у своїх переживанні, болі, нехоті.
Садівництво — дієва практика. Вона немов створена для тривожних людей, які часом не можуть всидіти на місці й водночас не можуть нічого робити, нічого вигадати.
Однак часом навіть такі прості дії як садівництво можуть даватися важко, зокрема через фізичну складову. Адже копати ями в спеку, під палючим сонцем непросто. Та попри це, таке фізичне навантаження приходить на допомогу психіці.
Як залишити якусь здорову частку сприйняття реальності? Як не впадати в деприваційні стани? Просто іти до землі. Це як викопати яму, тільки не собі, щоб закопатися, а навпаки: щоби висадити щось на противагу цьому руйнуванню, убивству, абсолютному терору. Висадити життя. Це дія проти дії.
07
Розростання й вихід за межі
Плани розвитку ініціативи
Команда ділиться, що хотіла б розширити свій інстаґрам-архів, де нині збирає всі історії про вже створені клумби. Їм видається це потрібним, зокрема для художників.
Не менш важливо це й тому, що такий метод пам’ятування народився з особистої історії. Однак дівчата зрозуміли, що він доволі універсальний. Для них це в першу чергу про комунікацію з іншими, про долучення, співіснування та співпереживання. Коли вони діляться цим методом на межі комеморації та меморіалізації, то відчуваюсь неабиякий цінний зворотний зв’язок, який наповнює їхню діяльність сенсами, показує, заради чого можна жити й розвиватися.
Твої ідеї та проєкти стають більш об’ємними, більш обширними, коли ти бачиш відгуки й реакції людей. Найгірше для художників — це байдужість. Не критика, не позитивна реакція, а саме байдужість.
Нині висаджування ситуаційних клумб — це також і про те, як пам’ятати в процесі набування все більшої й більшої кількості втрат. Саме тому так важливо говорити про них.
Досвід проведення воркшопів
Та попри важливість поширення інформації про клумби, дівчата хвилюються перед кожним воркшопом, адже не знають, як люди реагуватимуть на практику. Даша розповідає, що боялася, чи не надто проста їхня концепція пам’ятування, а чи не надто складна. Однак люди виявилися чутливими й уважними слухачами. Емпатійними.
Так, наприклад, у Києві, на воркшоп прийшло доволі багато людей. Розсипати всім землю, замішати її, розповісти про практику — усе це зайняло набагато більше часу, ніж очікувалося. У якийсь момент під час події серед учасників почався відкритий мікрофон, який органічно заповнив незручні паузи. Люди почали ділитися історіями про сад і садівництво, про вирощування у відкритих ґрунтах, на балконі, вдома. Усі повернулися до таких простих дій та розповідей, яких так не вистачає в буденності.
Команда не очікує конкретного розвитку цієї ініціативи. Дівчата вважають, що тут просто треба відпустити й піклуватися про проєкт, заохочувати інших пам’ятати, але повністю контролювати його рух є неможливим і непотрібним.
08
Страхи й потреби
Чого не вистачає команді
Найбільше команда боїться байдужості й того, що люди не долучаться до створення клумб, що проєкт просто стане, бо закінчаться ментальні ресурси.
Саме ресурсу та часу не вистачає в першу чергу для популяризації ситуаційних клумб..
Даша каже, що особисто їй бракує людей, які б ділилися своїми клумбами. Саме від цього залежить, чи вийде в подальшому збірка з фотографіями та історіями цих ситуаційних клумб. Тож дівчина закликає ділитися розповідями про свій досвід висаджування пам’ятних квітників.
