Передмова
У травні 2024 року в російсько-українській війні загинула парамедикиня медичного батальйону «Госпітальєри» і журналістка Ірина «Чека» Цибух. Її брат, Юрій, який нині працює ліцензованим гідом у Львові, вирішив, що може плекати пам’ять про сестру в межах своїх можливостей і сил.
Я вважаю, що кожен з нас у межах своїх компетенцій може багато зробити для спільних комеморативних практик. Кожен має бути на своєму місці.
Проводити екскурсії Львовом — професійна діяльність Юрія, яку він неабияк любить. І ця праця дала йому можливість використати свої компетенції, щоби розповідати про Ірину та її діяльність, плекати пам’ять про сестру. Так з’явилася екскурсія пам’яті Ірини Цибух.
01
Як проводять екскурсії пам’яті
Формування маршруту і вибір локацій
Екскурсія пам’яті Ірини Цибух має чітко прокладений маршрут. На кожній із зупинок Юрій розповідає про цінності сестри, про грані її особистості та про її життєвий шлях загалом.
Кожне місце, зупинка, має певну тематичну прив’язку до цінностей та життєвого шляху Ірини. Наприклад, каже Юрій, поруч із пам’ятником просвіти він розповідає про просвітницьку діяльність сестри.
Поруч із міською стрільницею, де в XIV сторіччі львів’яни вчилися мілітарній справі, ми говоримо про Ірину-воїнку.
Більшість свідомого життя Ірина прожила в Києві, тож у Львові є доволі небагато місць, де вона могла перебувати щодня. Саме тому локації привʼязані до сенсів і тем, яким Ірина присвятила життя, а не до просторів, де вона могла б проводити час.
Важливим аспектом під час проведення екскурсії пам’яті є методологія складання маршруту, яка б об’єднувала тематичні й особисті прив’язки. Так, наприклад, необхідно, щоби перед людьми доволі часто змінювалися картинки, тобто місця, до яких їх приводить екскурсовод. Також час зупинки не повинен перевищувати 5-7 хвилин, бо інакше люди стомлюються стояти на одному місці.
Крім того, на кожній зупинці Юрій намагається впроваджувати певний інтерактивний елемент, закликати до дії. Він старається зробити так, щоб перебування на кожній з точок екскурсії перетворилося на можливість почерпнути щось із життя Ірини.
Кожна зупинка для нас — це можливість взяти для себе щось із життя Іри й імплементувати у своє життя той чи інший її заклик: глибоко вчити історію України, допомагати сім’ям загиблих захисників і захисниць, пройти базові курси медичної допомоги, читати книжки.
Та все ж, ділиться Юрій, вписати всю глибину особистості Ірини в якусь одну рамку неймовірно складно. Йому довелося піти на дуже багато компромісів, багато чого спростити, щоби все ж окреслити цю рамку й дати можливість людям познайомитися із сестрою, з її цінностями та особистістю.
Очевидно, що є якісь речі, на які я, можливо, не звернув уваги, хоча, певно, варто було б, адже я дуже добре знав свою сестру. Вона була для мене найближчою людиною. Тому це дуже-дуже непроста справа.
02
Поширення практики
Особливості екскурсії як формату
Якщо виникає бажання зробити екскурсії памʼяті на честь близької людини, Юрій рекомендує залучати до них гідів або ж інших людей, які мають необхідні компетенції.
У мене ніби все співпало: я гід, я втратив сестру, тож хочу зробити про неї екскурсію пам’яті. У мене так воно склалося, так спрацювало. Але я прекрасно розумію, що не завжди це сходиться в одній людині.
На думку Юрія, синтез людини-гіда й сім’ї, у якої загинув хтось із близьких, може спрацювати. Адже в такому випадку певні технічні нюанси поєднуються з великою кількістю думок, накладаються на переживання й спогади про людину.
Це велетенська робота. Це життя людини — колосальна річ, яку не можна запхати в жоден формат. Це майже неможливо. І тоді саме така людина — гід із хорошим досвідом і розумінням специфіки — може спробувати об’єднати це в один формат.
Досвід такого об’єднання, каже Юрій, може бути досить різним. Може бути умовний поділ 50 на 50, де половину матеріалу дає гід, а половину — сім’я або ж друзі загиблих.
Так до екскурсії пам’яті Ірини Цибух часто доєднується мама дівчини. Вона розповідає щось таке, про що не може розповісти Юрій, однак ці розповіді залишаються в межах, які до цього він вибудував. Також часто історію Ірини доповнюють і її побратими. Вони не перебирають на себе забагато, аби лишатися у межах вибудованої структури екскурсії, але додають важливу особисту частку, ще повніше розкриваючи історію життя Ірини крізь себе.
Не думаю, що в рамках цієї екскурсії близькі мають нести відповідальність за технічну частину. Думаю, що якраз професійна людина має перебрати це на себе. Однак може бути й синтез.
03
Проживання втрати
Ірина «Чека» Цибух — громадська діячка, журналістка, військова парамедикиня. Загинула 29-го травня 2024 року на Харківщині
Особистий досвід Юрія
Для Юрія проведення екскурсій пам’яті — це один з інструментів проживання втрати. Це майданчик, де можна говорити про Ірину, її цінності тощо. І багато рідних загиблих захисників і захисниць також хочуть говорити про свої втрати.
Це міф про те, що треба мовчати й що краще не чіпати рідних-близьких. Направду більшість з них хоче говорити. Звісно, є і ті, хто не хочуть. До них точно не треба лізти й щось вивідувати. Та все ж є багато тих, які хотіли б говорити, але, на жаль, не мають відповідного майданчика для цього.
Маючи відповідні ресурси, Юрій створив для себе такий майданчик. Однак у багатьох людей немає таких ресурсів, тож їм варто допомагати у цьому, залучаючи спільноту та фахівців.
Юрій зазначає, що під час здійснення практик пам’ятування важливо не закривати спогади в собі у спробі їх зберегти. Натомість треба пригадувати все те, що пов’язувало тебе з тією людиною, усе про неї.
У пам’ятуванні є важлива частинка: не закривати цю скриню, а навпаки відкривати її, залізати глибше. Я, мабуть, не знав так багато деталей про Іру за її життя. Та ця екскурсія дозволила мені структурувати всі ці деталі в собі, поскладати всі її біографії, все її життя. І це дійсно про відкривання тієї скрині, про відкривання спогадів.
Якщо не згадувати про людину, не відкривати цю скриню, то рано чи пізно, за словами Юрія, багато важливого забувається. Звісно, каже він, будуть фотокартки, відео, соцмережі, які можуть про щось нагадати. Однак вони не складуть повноцінну історію.
Є надзвичайно банальна фраза, що люди живуть доти, доки про них пам’ятають. У чому є суть — як пам’ятати? Що взагалі означає «пам’ятати»? Бо інший вислів, який зараз дуже поширений, про те, що пам’ять — це дія, він спонукає до дій. Але так само він каже нам про те, що без дії не буде пам’яті, просто тому що ми забуватимемо про цих людей. Точно забуватимемо. Так побудовані люди.
Для Юрія ці екскурсії важливі через можливість показати те, що робила Ірина: просвіта, медіаграмотність, освіта, журналістська діяльність та її фільми, адвокація культури пам’яті, зокрема Хвилини мовчання, яка відбувається щодня о 09:00. Водночас Юрій не є, наприклад, частиною команди «Вшануй», що займається безпосередньо адвокацією Хвилини й культури памʼяті.
Іра не хотіла, щоб її оточення продовжувало щось, що вона робила, просто тому що треба це продовжувати, просто тому що вона це робила… Тому я розумію, що я роблю те, що люблю робити: архітектура, екскурсії.
Юрій переконаний, що кожен здатен вкладатися у культуру памʼяті у межах своїх можливостей. Від того утворюються багато цінних та різноманітних ініціатив, які роблять памʼять живою та гнучкою.
Ці низові ініціативи показують, наскільки пам’ять, політика пам’яті й методи пам’ятування можуть бути різноманітними, широкими й дуже багатими. Вони показують, що це не лише про фізичні пам’ятники.
04
Бажання пізнати «Чеку»: ті, хто відвідують екскурсію
Гості екскурсії
Екскурсії пам’яті Ірини Цибух часто відвідують ті, хто хоче пізнати й зрозуміти особистість загиблої героїні. І всі ці люди походять з абсолютно різних середовищ, вони різного віку, з різних міст. Найчастіше екскурсії відвідують львів’яни, однак часом приїжджають мешканці Києва, Чернівців, Харкова.
Був випадок, коли під час екскурсії одній із жінок — вона була старшого віку — було досить складно йти. Але вона поставила собі за мету пройти цей доволі непростий шлях, щоби віддати честь Ірі. І вона це зробила.
Люди постійно дякують за можливість пройти цей шлях. Часто для них це стає способом співпереживання втрати.
Я знаю багато людей, які приходять на цю екскурсію і які також втратили своїх близьких, які захищали Україну. І вони бачать паралелі, відчувають певну спільність.
Співпраця з організаціями
Юрій проводить екскурсії пам’яті Ірини Цибух виключно за донати на різноманітні ініціативи й зазвичай не бере замовлень на неї. Утім, одного разу громадська організація «Близькі» попросила провести цю екскурсію для своєї спільноти. Юрій погодився, оскільки ГО працює з близькими й із сім’ями захисників і захисниць, загиблих і зниклих безвісти героїв і героїнь тощо.
Це був особливий досвід, адже він був про єднання, відчуття одне одного й відчуття спільних проблем, почуттів. Ця екскурсія відрізнялася від інших, які я проводив. І, власне, це один з аспектів цих меморіальних заходів — співпереживання втрати, непростих, травматичних і болючих подій, які ми проживаємо фактично щодня.
05
Говорити, не можна забути
важливість пам'яті про діяльність Ірини
Ірина завжди публічно висвітлювала свою особисту позицію щодо тих чи інших подій у суспільстві. Вона впливала за життя й продовжує навіть зараз впливати на людей своїми діями, які заклала колись.
І в тому, що після загибелі Іра живе своїми діями в діях інших, є багато краси, абсолютно трагічної.
Її ідеї, цінності продовжують жити в інших людях. І про це, зокрема, екскурсія пам’яті, яку проводить Юрій, або ЧекаFest.
Говорити про цінності непросто. Вони, за словами Юрія, видаються ефемерними, однак життя Ірини показує, що це не так, що ці цінності можна побачити через різні речі, різних людей, різні події.
Вона казала, що її особистість стоїть на стовпах цінностей. І ці стовпи досі стоять, ми досі можемо бачити їх. І ми, оточення Іри, ставимо перед собою завдання підсвічувати ці стовпи, показувати й ширити її цінності.
Для Юрія екскурсія пам'яті — це можливість дати контекст, який формується з багатьох дуже різних історій. І в цьому допоможуть книжки, фільми, екскурсії.
Хороший гід може синтезувати різні всі ці аспекти й дати контекст. А далі вже діло за людьми, які слухали цю екскурсію: за бажання вони можуть подивитися надані відеоматеріали, прочитати книжки, статті.
Іра завжди казала, що хоче, щоби люди трохи роздуплилися. Щоби занурилися в різні процеси.
06
Складнощі проведення екскурсій пам’яті
Що дається найважче
Найскладнішим у проведенні таких екскурсій, ділиться Юрій, є морально-емоційний аспект. Попри професійність і чітку структуру, йому щоразу непросто розповідати історію сестри.
Я маю цю професійність, просто включаюся, відпрацьовую це й потім уже пливу, проживаю, плачу тощо. Це непросто.
Саме тому Юрій не проводить ці екскурсії часто. Раніше він організовував їх раз на місяць. Потім — мав велику перерву в екскурсійній діяльності загалом, адже був залучений до ЧекаFest — благодійного фестивалю на честь Ірини. Однак уже 23 серпня знову відбудеться екскурсія пам’яті.
Однією з основних проблем залишається те, що люди банально можуть не знати про подібні ініціативи. Саме з цим часто стикається Юрій під час екскурсій: може прийти мало людей. Але це не тому, що вони не хочуть чи не мають бажання. Вони просто не знають.
Я часто чую, що, мовляв, людям нецікаво, що люди байдужі, але мені здається, що люди просто про це не знають. І це сумно, це проблема. Я не маю ніяких компетенцій ні в маркетингу, ні в піарі, ні як це поширити.
07
Чи є памʼять обовʼязком?
Памʼять як відповідальність
Юрій каже, що етимологія слова «обов’язок» — це щось необхідне, щось, до чого, мабуть, змушують і підводять. Тому, на його думку, воно не є доречним у розмові про пам’ятанні. А «відповідальність» памʼятати — це про самопізнання й саморозуміння.
Це може бути відповідальність сучасного покоління перед майбутнім. Про це говорила й Ірина. А також це відповідальність нас перед самими собою за можливість мати під ногами ґрунт, основу, яка б дозволила рухатися далі й жити в цій війні.
Тут є багато трагічностей і багато безповоротних речей, але так само є й багато світлого. Узагалі це все, ця екскурсія пам’яті — про життя. Не про смерть, не про загибель, а про життя. Так само й фестиваль, який ми робили, був свідченням цього життя.
Зараз, за словами Юрія, люди є рушієм пам’яті. Вони створюють пам’ять на низовому рівні в рамках різноманітних ініціатив. Однак, на його думку, основною інституцією для формування пам’яті має стати держава. Без цього не обійтися. Державні процеси у сфері памʼятання повільні, та необхідні. Тому всі ми маємо змогу долучитися до формування нової політики памʼяті та до підтримки ініціатив, які над цим працюють: донатом, відвідуванням абощо.
З цього суспільства виривається такий шмат м’яса, шмат тіла… Це дуже болючі історії. І найстрашніше — безповоротні. Наш ворог — росія. І ці люди стають на захист держави. І ці люди мають дуже багато світла. Їхні життєві шляхи часто вкриті світлом. В цій трагедії ми можемо шукати цю частинку світла: в життєписі, в спогадах. І тому важливо мати цю дотичність, і важливо бути частинами цих ініціатив пам'яті. Тому вона якраз дуже про це, не так про страх і небажання в це заходити, як про місце, звідки джерело, звідки черпаєш це світло.
