Передмова
Ідея Парку пам’яті нескорених народилася 2017-го року. Того дня Анна разом зі своїм татом Олександром, учасником Революції Гідності та АТО, проїжджала повз звичайну закинуту ділянку за Звягелем, що на Житомирщині. Тато поділився із донькою думками про те, що було б добре створити на цій території Парк на честь тих, хто віддав життя за Україну, зокрема на честь героїв Небесної Сотні.
Зараз ми розуміємо, що ідея переросла початковий сенс, враховуючи, що в нашій країні повномасштабна війна. Тож тих героїв, які зараз повертаються на щиті, теж увіковічнюють пам’яттю в цьому Парку.
Ідею втілили в реальність, коли тато повернувся з АТО й поділився задумом із низкою громадських організацій. Після цього, у 2017-му, почали закладати початки Парку.
01
Початок втілення мрії
Реалізація ідеї і плани на майбутнє
Першим кроком до створення Парку стало вивезення сміття, оскільки закинута ділянка розміром у 6 гектарів певний час використовувалася як сміттєзвалище для сусідніх сіл. Частину території почистили, та, на жаль, волонтерськими силами не вдалося зробити це повністю. Через це Парк змогли засадити лише частково й означили його конкретні межі.
Далі волонтери обрали місце для основної дороги, яку згодом перетворили на висаджену ялинками алею. Зробили альтанку й привели до ладу невеличке озеро на території. Звели стелу для входу — бетонну, із натягнутим банером, на якому зазначено, що це — Парк пам’яті нескорених, для кого він, чому він тут і чому важливий.
У майбутньому також планують створити доріжки, на яких діти кататимуться на роликах, скейті тощо. Хочуть також добудувати альтанки, щоби люди проводили час разом.
02
Парк як збереження пам’яті та цінностей
Це не має бути місцем жалоби — це має бути місце пам’яті та життя. Ми живемо завдяки цим людям і тому маємо показати їм, що це було не дарма. Ми можемо робити щось корисне, пам’ятати й розвивати нашу країну. Нам не хочеться, щоб про них згадували тільки, умовно, за чаркою. Ні, це має бути місце, куди хочеться прийти, де хочеться набутися, відпочити й набратися сил. Місце сили.
Головна мета парку
Парк зазвичай сприймається як місце пам’яті та місце, де кожен і кожна можуть побути поруч зі своїми рідними, зі своїми коханими, які віддали життя за Україну. Він не перетворюється на кладовище, а навпаки — залишається місцем, куди хочеться повертатися.
Також Парк — це своєрідне місце збереження цінностей. Наприклад, одна сім’я з Луганщини, яка мусила тікати з рідного міста у 2014 році через початок війни, долучилися до ініціативи. Їх запитали, чому вони вирішили приєднатися до створення Парку. Ось що вони відповіли:
Наш дім забрали. Наш дім зруйнували. І виходить, що нам немає що передати нашому синові. Ми хочемо бути дотичними до місця, яке зможемо передати нашим дітям. Це буде їхня місцина, це вже ніхто в них не забере, вони зможуть прийти сюди й знати, що їхні батьки доклали зусиль, щоб передати їм цю культурну спадщину, пам’ять і цінності.
03
Місце сили, співпереживання та вшанування
Завжди є ті творці, які опікуються Парком як своїм власним подвір’ям, як своїм домом.
Погляд Анни
На перший захід зі створення Парку Анна не потрапила, оскільки навчалася. Їй розповіли, що тоді приїхали католицькі й православні священники, освятили територію, ніби як по першій лопаті зайшли в землю й вирили містинку, щоб благословити майбутній Парк.
Анна ж долучилася пізніше. Не було такого літа, осені, весни чи зими, коли б вона туди не приїхала. Дівчина навідувалася в Парк за першої ж можливості, щоб покосити траву, удобрити чи посадити дерева, просто щось робити. Вона, як і багато хто з дотичних до Парку людей, не може його полишити й постійно доглядає.
Саме заснування Парку для Анни стало логічним продовженням її дитинства та підліткових років, а саме подій 2014 року. Тоді її близькі й рідні брали участь у Революції Гідності, а вона сама цілодобово слідкувала за новинами, хвилювалася за протестувальників, відчувала вдячність до всіх тих, хто стояв на Майдані за свободу України.
Коли тато озвучив ідею про Парк, у мене не виникло нерозуміння, для чого втілювати її в життя. Я прекрасно це знала. Розуміла, що це просто продовження попередньої діяльності, що це логічно, що так має бути. І очевидно, що ми маємо бути вдячні людям, які віддавали за нас життя вже тоді. Тому що завдяки ним ми маємо можливість жити своє життя. Це є зараз — так було й тоді.
Олександр Кармазін — засновник Парку Памʼяті Нескорених, батько Анни
На той час хвилини мовчання могли відбуватися виключно на якихось урочистостях, однак не були масовим явищем. Також подекуди відкривали меморіали. Наприклад, у селі Анни встановили стелу з фотокартками загиблих героїв, біля якої відбувалися різноманітні події, утім виключно на якісь річниці.
Та все ж культуру пам’ятування Анна відкрила для себе саме завдяки Парку Пам’яті Нескорених. Там вона отримала змогу не просто згадувати на урочистостях полеглих, а й створити власні ритуали, традиції пам’ятування.
Парк був настільки гарним, світлим і потрібним для тих, хто співпереживав і зараз співпереживає тому, що відбувається. Хоча й з’явилися якісь альтернативи, я не відмовлюся від цього проєкту. Я буду до нього дотична й популяризуватиму його.
04
Вічнозелена пам’ять
Як живе і розвивається парк
Про Парк почали дізнаватися з табличок із номерами телефонів засновників або ж просто проїжджаючи повз трасу Київ–Чоп. Так усі охочі могли й можуть долучитися до акцій на території. Основною акцією була й залишається висадка дерев у пам’ять про загиблих. До неї, крім волонтерів та громадських організацій, долучаються й військові, які хочуть вшанувати пам’ять про побратимів. У більшості випадків висаджують хвойні дерева, як-от ялини, туї тощо.
Між нами ми називаємо вічнозелені дерева символом незламності душі. Немов душа не вмирає, як і ці дерева не втрачають свого листя на сезон. Вони завжди зелені.
Нині долучитися до цієї акції можна з будь-якого регіону України. Головне — сконтактувати із засновниками, приїхати до Парку й з’ясувати, де що можна садити. І, звісно, віддати честь своїй рідній людині, побути поруч із нею.
Після початку повномасштабного вторгнення збільшилася кількість героїв, які віддали життя за Україну. Минулого року висадили цілу алею з табличками та іменними підписами.
Зазвичай дерева надають волонтери за свій рахунок або ж благодійники. З весни до осені часто висаджують саджанці та прибирають територію. Цього стало набагато менше після початку повномасштабного вторгнення. Утім, до Парку все одно з’їжджаються охочі: висаджують дерева, готують їжу, співають пісень і грають на гітарі.
05
Ставлення суспільства до пам’яті
Труднощі байдужості та неприйняття
Парк розташований поруч із селом. І деяким місцевим до початку повномасштабного вторгнення було байдуже на цю ініціативу. Часто через територію, умовно, могли переганяти худобу, через що ламалося багато дерев. Іноді до святкування Нового року навіть зрізали ялинки, попри наявність іменних табличок.
Та нині основною проблемою Парку пам’яті нескорених є сміття. Недалеко від території Парку розташовано два Макдональдси. Тож люди постійно лишають поруч із Парком обгортки, пластянки тощо. Дехто навіть може везти годину їжу з Макдональдса до Парку, щоб з’їсти саме там і залишити там само упаковки.
Колись навіть посеред Парку невідомі підпалили траву. Після того згоріло багато дерев, зокрема й ті, які висаджували дітлахи під час акції «Від Тараса до Лесі».
Анна вважає, що на таке ставлення з боку інших людей впливає те, що Парк створювався за часів АТО. Тоді багато хто мав позицію на кшталт: «Мене це не стосується, бо це відбувається десь там. Я маю своє, мені цього достатньо. Я не втручатимуся». Як тоді, так і зараз така позиція може залишатися в певного типу закритих громадах, де люди знають все одне про одного, але не про те, що відбувається за межами цієї спільноти.
На жаль, виходити з моєї бульбашки досить боляче, бо люди досі не розуміють, що це стосується всіх, що війна прийшла не кудись на якусь територію — вона прийшла в усю країну.
Та попри все ставлення до подібного роду ініціатив змінюється, люди починають говорити про практики комеморації. А волонтери продовжують свою роботу. Усі вони — громадські активісти, учасники АТО та повномасштабного вторгнення та просто небайдужі — розуміють ціну.
Люди тільки зараз, враховуючи, що в нас триває 11-й рік війни, почали розуміти, що треба пам’ятати й створювати місця пам’ятування. Та й позиція волонтерів така: навіть якщо ви псуєте, ми зробимо вдвічі більше, бо розуміємо, для кого це робимо, для чого і чому це важливо.
06
Підтримка проєкту
Хто і як підтримує ініціативу
Передусім ініціативу підтримують волонтери та різні громадські організації. Однак включається також і місцева влада, тобто управління ОТГ (об’єднаної територіальної громади), яка зробила дещо корисне попри відсутність можливості надати фінансову допомогу. Так на сесії сільської ради визначили, що та закинута ділянка поблизу Звягеля передається під створення Парку пам’яті нескорених.
Нині позитивно ставляться до проєкту й жителі громади. Часто місцеві гуляють Парком. Хтось приїздить на велосипеді, відпочивають діти й дорослі.
Не знаю, чи вони розуміють цінність проєкту й те, що в нього закладено, але принаймні те, що це місце вже використовують як Парк, як місце для дозвілля — це вже є, бо одразу й цього розуміння не було.
07
Поради тим, хто хоче завітати до Парку або ж створити власний
Прийти задля памʼяті про загиблих
Анна закликає приходити до Парку всіх охочих: тих, хто вже мав подібний досвід, і тих, хто лише хоче його набути. Вона каже, що в кожного є розуміння, завдяки кому ми сьогодні живемо. Тож долучитися до висадження дерев — це невеличка подяка, певний прояв свідомості, розуміння, що відбувається. Це показує, що люди хочуть долучатися і якось впливати на ситуацію довкола, просувати культуру пам’яті.
Без пам’яті, без надбання історичної, культурної спадщини, на мою думку, — а загиблі герої — це вже наша культурна спадщина, — ми б не були країною, ми б не були народом, ми б не мали державності. Тому важливо мати пам’ять, тому що без пам’яті ми — ніхто.
Поради від Анни для ініціативних
Якщо ж людина хоче створити свій Парк пам’яті, то Анна має декілька порад:
1. Оберіть місце із гарною землею, щоб не доводилося понад міру привозити добрива або інший ґрунт.
2. Обговоріть засадження певної території із місцевою владою, оскільки без дозволу ці дії вважатимуться незаконними.
3. Не забувайте про інформаційну компанію. Важливо, щоб люди знали про це місце й мали змогу спокійно до нього долучитися, дістатися.
І головне, до чого закликає Анна, — не боятися! Якщо вже є сили, натхнення та розуміння того, чому й для чого це робиться, то знайдуться й однодумці.
Якщо щось не вдається, запам’ятайте фразу, яку говоримо собі ми: «Ви руйнуєте, а ми зробимо ще більше. Ви спалили, а ми все відновимо».
